Вони теж були маленькими . . .

Згадки про дитинство.

Бондаренко Олена Миколаївна - вчитель англійської мови

«Я народилась у місті Суми. У нашій родині було двоє дітей: я та менша сестричка Оксана. У дитинстві батьки та друзі називали мене Оленкою. На жаль, ніяких прізвиськ мені не давали, бо я була дуже серйозною дитиною. Коли я була маленькою, то захоплювалася майже усім, при цьому навчаючись на відмінно. Важко навіть перерахувати, я спробувала все: займалась плаванням, каталась на лижах, ковзанах, бігала, співала, плела макраме, вишивала, шила, малювала, але найулюбленішою моєю справою були танці. З 2-го по 11-й клас я танцювала: спочатку в зразковому дитячому народному ансамблі «Сонечко», а коли підросла - в ансамблі «Юність». Танці я люблю і зараз, та ними не займаюсь, проте повсякчас вишиваю.

Під час новорічних свят у дитсадку та школі я була Сніжинкою, Червоною Шапочкою, Снігуронькою, Бусинкою.

У дитинстві я мріяла стати лікарем, та після моїх візитів до лікарні, коли я змогла краще придивитися до цієї професії, то зрозуміла, що лікарська справа - не моє. Але я і не шкодую про те, що пов’язала своє життя зі школою, бо я  люблю дітей і мені приємно з ними працювати. Понад усе я мріяла поїхати кудись далеко-далеко, бо я дуже хотіла подорожувати різними країнами.

Зі словом «дитинство» у мене виникають такі асоціації: безтурботність, радість, молоді батьки, веселі свята, Новий рік з мандаринами та цукерками, морозиво по 5 коп., газована вода з автоматів по 3 коп., багато друзів.»

Рубаник Анатолій Григорович- вчитель фізкультури

«Народився я у Недригайлівському районі в селі Великі Будки. Моя сім’я складалася з 4 осіб: мама, тато, я та моя старша сестра Люба. З сестрою ми жили дружно, майже ніколи не сварилися, завжди допомагали один одному, підтримували у важку хвилину. Батьки та друзі називали мене Толею, ніяких прізвиськ мені, на щастя, не давали. У дитинстві я захоплювався спортом і продовжую ним захоплюватися зараз, адже це приносить мені велике задоволення.

Під час новорічних святкувань у дитсадку та школі я був мушкетером та козаком, а починаючи з 9-го класу - Дідом Морозом. Свою першу прочитану книгу я не пам’ятаю і взагалі, я не любив і не люблю читати, мені краще подивитися кінофільм.

У дитинстві  я мріяв стати пасічником. Мій сусід – дід Андрій був пасічником, і саме з ним я проводив багато вільного часу. Він багато розповідав мені про бджіл, показував їх, згодом я почав допомагати йому у цій нелегкій, як мені здавалося, праці. Про те, що став вчителем , я частково шкодую, адже і зараз мені подобаються тварини, я навіть досі пам’ятаю той гул бджіл на пасіці у сусіда. Але з дітьми мені все одно цікаво працювати, вони щирі, відверті, завжди прагнуть допомогти (навіть якщо це не потрібно).

У дитинстві я мріяв займатися спортом у якійсь секції, але оскільки я жив у селі, то можливості для цього не було, та я все одно займався ним самостійно, намагаючись удосконалити свої та здобути нові вміння. Також колись я мріяв про те, щоб у мене були пластикові лижі. І одного разу на Новий рік моя хрещена мати подарувала їх мені. Тоді збулася одна з моїх заповітних мрій і я був найщасливішою людиною.

З дитинства я часто згадую про те, як ловив рибу в річці. Весь час маленька риба ловилася, а велика зіскакувала із гачка. Також пам’ятаю, як я вчився плавати. Тоді я був у 2-3 класі і навесні, коли річка виходила з берегів, ми з друзями намагалися її перепливти. І одного разу мені це все ж таки вдалося. З того часу я і навчився плавати.

Із словом «дитинство» у мене асоціюється радість, сміх та безтурботне життя.

Хочу побажати всім дітям щасливого, радісного дитинства. Проводьте своє безтурботне життя на радість собі та своїм батькам, щоб вони вами пишалися. Не поспішайте ставати дорослими. Успіхів!»

Багіров Рамін Бакірович –вчитель фізкультури

«З’явився на світ я у чудовому місті Суми. У родині був єдиною дитиною, проте мені ніколи не було сумно, адже весь свій вільний час я присвячував спорту. Я цікавився і футболом, і баскетболом, і волейболом, і легкою атлетикою, і настільним тенісом. І як тільки-но в мене з’являлась можливість опанувати новий вид спорту, я одразу ж її використовував. Батьки завжди пишались моїм захопленням, усіляко підтримували мене.

Моєю першою прочитаною книгою були «Денискины рассказы» Віктора Драгунського. У дитинстві я полюбляв читати: прочитав усі книжки, які були вдома, у сусідів, і навіть у шкільній бібліотеці. Зараз читання подобається мені також.

З першого класу я мріяв виступати на сцені: або бути кіноактором, або ж рок-співаком. Та  я не шкодую про те, що став учителем фізкультури, бо хоча це і не досить прибуткова робота, але вона надає мені задоволення. Я пов’язав свою професію зі спортом тому, що мені хочеться поділитись цим захопленням із дітьми.

Найяскравішим спогадом із дитинства є моя перша подорож літаком. І хоча мені було лише 3 роки, та я і зараз пам’ятаю, як спостерігав за хмаринками у вікні. Це було незабутньо.

Мама була суворою щодо мого виховання, за що я їй і вдячний. Мій батько працював на Півночі, тому приїжджав додому лише 2 рази на рік. Я завжди чекав його приїзду з нетерпінням. Тато кожного разу привозив мені з Москви багато солодощів, яких вистачало майже на півроку.

У дитинстві я мав багато друзів. Тож не дивно, що прийшовши до першого класу, я одразу ж затоваришував із одним хлопчиком. Як нам здавалось, у нас було багато спільних інтересів, та саме вони і призвели у перший же день нашої дружби до сварки, яка згодом переросла в бійку. Тоді нас не змогли заспокоїти ні однокласники, ні навіть вчителька. Довелося покликати класного керівника,  якому також не вдавалося нас примирити. Тоді він узяв лійку та, набравши туди води, почав на нас її лити. Ми нарешті  заспокоїлися, і, як це не дивно, з цього дня наша дружба стала ще міцнішою.